Історична фантастика «Вихід ягнят» бере початок із наслідків масакри, вчиненої над однією громадою на заході Румунії одразу після підписання Віденського диктату у 1940 році. Початок Другої світової війни застає Домніку та братів Ромі й Мікулуша в замку родини Телекі, де вони працюють слугами. Дізнавшись, що їхнє село було атаковане, вони вирушають у дорогу, щоб урятувати матір. Однак єдиний шлях утечі від озброєних гортіївських військ — це мережа підземних тунелів, прокопаних між фортецями Трансильванії (на початку книги є мапа цієї мережі), у яких румунські біженці шукають свої родини та шлях до свободи. У Підземеллі відбуваються різноманітні сутички, адже не всі галереї були завершені, запаси в коморах вичерпуються, а шпигун, посланий угорцями, проносить усередину мішок із динамітом. Паралельно з драмою біженців розгортається й історія кохання між Ромі та Домнікою, які губляться один від одного. Домніка залишається заручницею в хуторі, населеному групою російських шпигунів, тоді як Ромі переслідує син графа Телекі разом зі своїми солдатами. «Вихід ягнят» — це не лише динамічна історія про дороги та кордони, а й роман, що відкриває діалог на теми вигнання, колективної пам’яті та прав жінок, спонукаючи нас наприкінці замислитися: яку ціну ми готові заплатити за свободу і яку спадщину обираємо залишити майбутнім поколінням?

Зберігати мовчання і стати спільником? Чи звернутися до правосуддя і боятися помсти? Матео повертається до рідного дому в Мадриді після звільнення з архітектурного бюро, в якому працював у Барселоні. Коли він випадково знаходить пістолет серед речей свого батька Хуана, він починає підозрювати, запідозрює, що той був причетний до теракту ЕТА, який стався двадцять років тому в цьому районі. Паралельно читач дізнається історію Мален, яка у 2000 році спланувала вбивство судді в тому самому районі, де мешкають Хуан і Матео, але реалізація цього плану мала неочікуваний фінал. У пошуках істини Матео розкриє приховані таємниці, які можуть безжально зруйнувати як його життя, так і життя людей, яких він любить. На основі реального теракту, що стався двадцять п’ять років тому в Мадриді, Антоніо Льєрас у своєму першому, вражаючому романі розмірковує про спокуту та можливість змінити власне життя. А також про те, як через десятиліття після розпаду ЕТА жертви та кати намагаються відбудувати своє життя після спільного минулого, сповненого жорстокості та помсти.

Роман, написаний у формі детективу, «Життя належить мені» описує взаємини між трьома жінками з різним соціальним походженням: Анґела Поп, галеристка (і молода мати), Ґрета Рот, поліцейська з відділу вбивств, та Карла [Разія], секс-працівниця. Страждаючи від післяпологової депресії, Анґела гостро відчуває потребу в контролі — потребу, яка зрештою набуває форми інсталяції, створеної головною героїнею під назвою «Життя належить мені», присвяченої її доньці Елізі та сестрі Раїсі. До її плану входить Карла, з якою вона випадково знайомиться під час одного з виходів у місто, а також колишній однокурсник, журналіст Лазар Мітря. Однак Карла також є коханою — протягом короткого часу — Ґрети, поліцейської, призначеної розслідувати підозрілу смерть Анґели Поп. Різні сюжетні лінії переплітаються навколо цієї дилеми: чи є смерть Анґели вбивством, чи самогубством? Якщо це злочин, то хто винний? Чи є кілька співучасників? Підозрюваними у справі стають усі близькі «жертви». Підозра й напруження — як у наративі, так і між персонажами — зберігаються до самого кінця, коли ми дізнаємося, що Анґела Поп маніпулювала всіма стосунками, щоб здійснити свій задум: інсталяцію-маніфест. Бажання самогубства та ознаки психічної деградації персонажа розсіяні по всьому роману, проте вони не ведуть прямо до висновку, що саме це було вибором Анґели, тож дилема «вбивство чи самогубство» зберігається до фіналу книги. «Життя належить мені» деконструює стереотипи й упередження, пов’язані з родиною, гендером, сексуальністю та психічними розладами. Таким чином, роман завершується маніфестом, який закликає до роздумів, прийняття, розуміння та емпатії.

Життя вдови-шинкарки Алоїзії перевертається з ніг на голову, коли її доньці Крісті являється в лісі Діва Марія. І хоча крім Крісти її більше ніхто не бачив, звістка про об’явлення швидко розходиться між людей і до всіма забутого краю починають стікатися натовпи паломників. Шинок, який не вилазив з боргів, нарешті процвітає. Місцеві Крісту водночас і боготворять, і ненавидять. Сама Алоїзія не знає, на чий бік пристати. Її донька брехуха чи провидиця? Чи справді в лісі явилася Матір Божа, чи щось набагато страшніше? Ця історія про любов, віру та безмежну волю заснована на реальних подіях, які відбулися в дев’ятнадцятому столітті в околицях чеського Броумова.

Дружня компанія сформувалася після інциденту на концерті італійської поп-діви Верди в Берліні, на якому болгарка Нора втратила свідомість через надмірне вживання психостимуляторів. Присутні в ложі грецький підприємець Адріан, швецький фотограф Йохан, а також пара з Ізраїлю –– терапевт Сол та художниця Ліліт допомогли постраждалій. Ці шестеро поступово зближуються і починають зустрічатися в різних містах Європи. Усі вони виглядають успішними та щасливими, але глибоко всередині носять травми минулого. Ці травми породжують у кожного «дрібний гріх» –– пристрасть до алкоголю, психостимулятори, зраду, брехню, маніпуляцію та самовпевненість. Нора захоплюється Йоханом, а Адріан і Сол вирішують створити сучасний ретрит-центр на острові Крит. Компанія збирається туди на відпочинок. Під час групової терапії кожен ділиться своїм «дрібним гріхом». Ліліт стверджує, що чужоложила з Адріаном. Вражений почутим, Сол вдається до древнього ритуалу перескакування через бика, який символізує суд Божий. Бик його ранить. Через деякий час кожен з них намагається впоратися з поразками того дня. Йохан уже не п’є. Ліліт та Андріан живуть разом у Сан-Франциско. Нора лікує свої залежності, а Сол стає інвалідом. Одного дня йому приходить посилка від Ліліт –– його старі терапевтичні записки. Там написано, що скоріш за все Ліліт народилася від кровозмішення. Звичайно, що на груповій сесії вона збрехала, щоб покарати його за жорстокі висновки. Її «дрібний» гріх був брехнею, а не зрадою.

«Уся любов із обпаленої фотографії» висвітлює стосунки трьох поколінь жінок, які сприймають світ майже несумісними способами. Родина та її крихка рівновага похитнуті раптовою госпіталізацією найстаршої з них. Паралізуючі страхи набувають чітких обрисів у наближенні неминучої смерті. Їхні механізми захисту, особливо способи, якими кожна паразитує на житті іншої — в ім’я обов’язку та материнської любові — виходять на поверхню. А Лея, яка перебуває посередині цієї дистанції, є тією, хто фіксує зміни, хто просіює реальність, намагається її записати й надати їй сенсу; вона є тією, хто постійно веде переговори зі своєю ідентичністю, прагнучи з’ясувати, хто вона поза ролями доньки та матері, і знайти шлях до тихої гавані. — Елі Бедікe, видавець.

Література й життя мають спільний знаменник: історію. Надворі сімдесяті роки, і Вільям «Людина-Кріт» Літтл вириває в тунелі під своїм будинком фразу, яка незворотно вплине на хід світу: «Нам уже не здається, що наші життя — це історія». Головною героїнею автофіктивного роману є тридцятитрирічна Емма, яка намагається дослідити своє чеське коріння, змиритися зі смертю матері та знайти відповіді на запитання, пов’язані зі зникненням своєї партнерки. Довкола неї історія не плине вперед — вона згущується і розколюється. Поміж уламків катастрофічно здіймається рівень води й розростаються пожежі. Емма продирається крізь них, намагаючись піти від кохання з його перемогами й поразками. У її розповіді ми доходимо до кінця разом чи кожен сам по собі — історія ж залишається. Так само як і питання, чи може розповідь допомогти людині змиритися з трагічними подіями.

«Рисочка і галочка» — це роман про Мію та її родину, яка після здобуття Словенією незалежності потрапила у списки так званих «викреслених». Ця справа стала однією із найтемніших епізодів новітньої історії Словенії: у 1992 році понад 25 000 осіб — переважно мешканців інших югославських республік — були незаконно видалені з реєстру громадян. Вони за одну ніч втратили свій правовий статус, особисті документи та основні права, ставши невидимими у власній державі. Роман порушує тишу навколо травми, про яку не говорять ані в родині, ані в суспільстві. Історія Мії є інтимним поглядом на інший, менш величний бік словенської незалежності та розпаду Югославії. За допомогою тонкого гумору та делікатної оповіді авторка показує, як суспільні та політичні зміни віддзеркалюються в повсякденному житті окремої людини. У цьому романі словенська література вперше осмислює явище «викреслення» крізь дитячу перспективу — очима дівчинки, яка спершу не розуміє значення громадянства, кордонів та ідентичності, але в процесі дорослішання дедалі глибше усвідомлює, чому так важливо мати «достатньо рисочок» у кінцевій літері свого прізвища. Попри складну тему і її болісне відлуння майже у кожному реченні, дебютний роман Тіни Перич все ж не є досвідом гіркого читанням. Бюрократичний акт, який у дитячому світі головної героїні отримав особливу назву — «проблема з паперами» — не лише видалив батька Мії з реєстру громадян, позбавив його можливості працевлаштування та всіх прав, а й, по суті, стер його з її життя. На щастя, не назавжди. Міліца Антич Ґабер

Наскільки далеко ми здатні зайти заради іншої людини? Замість обіймів рідних Даніелу змалку огортала тривога, що повертається з дивною періодичністю — щосерпня. Сонячні дні не приносять їй радості, а лише завдають болю. Коли в університеті вона зустрічає Штєпана, то гадає, що неприємним літнім дням нарешті покладено край. Та дівчина ще не здогадується: від такого минулого не втечеш. У романі Якуб Станюра доволі незвично працює з темою газлайтингу — особливою формою маніпуляції, яка змушує жертву сумніватися у власній раціональності, пам’яті та сприйнятті реальності загалом.

Чи думала коли-небудь колишня вчителька української мови 72-річна Віра Тиха, що на заході власного, хай і не простого, але ж цілком щасливого життя вона опиниться у Будинку для літніх людей? Звісно, ні. Ще менше вона могла собі уявити, що туди її привезе єдиний і такий коханий син. Але пані Віра переконана: вона тут точно ненадовго. Просто надворі літо 2022 року – війна, її син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуювалися закордон, село на Київщині, в якому вони мешкають, оговтується після воєнних дій та окупації. А їй з хворим серцем, щоби син не хвилювався, може, й дійсно краще перебути поки тут, подалі від лінії фронту, у відносно безпечному маленькому селі, де війна хіба що по телевізору, у компанії, так би мовити, однолітків. Хай цим одноліткам і далеко за сімдесят. Але замість комунікабельних стареньких Віра Тиха потрапляє у світ зранених, колючих, саркастичних стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя закочуються за небесний життєкрай. «Там, де заходить сонце» – це тепла і щемка оповідь про життя на його заході. Роман, що підіймає важливі і болісні теми крізь історії людей і їхні стосунки, в першу чергу, з власними дітьми. Текст терапевтичної дії, яка так потрібна усім нам у ці непрості часи. Або, як каже сама авторка, книга-пластир на зранене серце.