«У моєї мами добре росли квіти». Я думала, що погано зрозуміла, я все ще не дуже добре розумію цю мову. Тож я здивувалася, коли усвідомила, що пані Х. справді сказала: «У моєї мами добре росли квіти». У минулому часі, саме у минулому часі. Вони вже давно не відчувають його плину, хто живий, а хто мертвий. Натомість, і самі вони, ніби якісь живі мерці, мешкають увʼязнені між світами, у своїх спогадах та сьогоденні без часу. Вони левітують серед того, що знали: як нелегальні пасажири в трюмах, що мають викривлене сприйняття часу, вони зустрічають обличчя, які були їм знайомі, на людях, яких їм не вдається запам’ятати. Я для них — мати, сестра, донька, коханка, дружина, я для них — хто завгодно, але ніколи не я. Гадаю, що ніхто з них не знає, як мене звати. Мою ідентичність змінюють змучені люди, які вже не відрізняють теперішнє від колишнього, чиє поглинання часу виглядає так, ніби час їх поглинув та перемішав всі фрагменти їхнього існування. Вони кличуть мене різними іменами, очікують від мене порятунку. А я, я навіть себе не можу врятувати від цього життя. Вони на мить анулюють моє існування. Я часто уявляю собі, як виглядала та Сесі, яку вони кличуть, часто думаю про те, де вона зараз, чи її взагалі бодай трохи цікавить ця особа зі стертим життям, яка її кличе. Тому я сьогодні здивувалася, коли почула: «В моєї мами добре росли квіти». Маркер часу, так неочікувано. Я не знала, в якому саме моменті перебуває зараз пані Х., але вона знала, що квіти в мами вже не ростуть, ймовірно, тому, що мама вже мертва. Про пані Х. я знала небагато. Вона була новенькою, її привезла родина. Напевно, всіх їх привозила сюди родина. Про пані Х. я знала небагато, але вона нагадала мені, що я часто все сприймаю на віру.

Скількох людей я знаю, в яких добре ростуть квіти? У мене точно ні. Навіть коли я купую оту рослину для нас, невмілих, що продається в тому великому скандинавському універмазі, то маю передчуття, що вона в мене загине. Кактуси в мене регулярно помирали. А я хотіла, щоби вони квітнули, щоб на них виростали пелюстки — все марно. Пізніше я, звісно, краще розібралася у тій анатомії рослин і зрозуміла, що я, та й люди довкола мене, були схильні припускати, що рослина ростиме, бо ми її поливали один раз на місяць, як нам сказали. Я відмовилися від ідеї перетворити свій життєвий простір на маленький ботанічний сад і сказала собі: «То пусте, все одно ти вже скоро не мешкатимеш в цій квартирі». І не мешкаю, але це сталося не так вже й скоро. Зараз я живу на околиці міста на узбережжі холодного моря, з сусідкою із донедавна братської нам держави, вона так само приїхала сюди в пошуках щастя. В квартирі не було життя, як і, переважно, в нашому існуванні тут. Я намагаюся затримуватися на роботі якомога довше. І через гроші, і тому, що не знаю, що мені ще робити в цьому місті, окрім як працювати. Та й, зрештою, я приїхала туди, де я, як мені здавалося, вже нічого не очікуватиму від себе.

Годинами я пересуваюсь між лікарняними ліжками, що мають бути домом. Мене називають різними іменами. Так я, хоч того й не хочу, входжу до життів різних людей, не знаючи при цьому, хто я — ні в своєму, ні в їхніх життях. Я відмежувалася від страхів, планів та бажань. Відмежувалася від бажання бути чиєюсь, від обміну емоціями. Я одразу погодилася на цю роботу. Вона була перша, яку мені запропонували після стукання у численні двері. Я погодилася, бо мені було потрібно зникнути. Одразу, якомога швидше. Ох, бажання, як іронічно вони збуваються. Я зникла й у мові, я забуваю слова навіть своєї рідної, але й забуваю (або їх не знаю) також слова цієї нової, хоча не завжди. Я зникла у мові також, а це хороша мімікрія. Якщо я не можу висловитись — я не існую. Доки мене не оживлять, називаючи різноманітними іменами, доки мене не оживлять, змінюючи мою форму та ролі. Я — особа з пластиліну, на мить буду чиєю завгодно. Я не знаю, як це виглядає, коли очікуєш, що існує якір, а його нема. А ти отак пливеш далі і не можеш стати на якір. Я не знаю, як це — блукати коридорами, яких більше не існує, але ти їх вперто продовжуєш шукати. Одного разу я була в музеї. Концептом було чорне і біле, протилежності, які нас об’єднують, якась нью-ейджівська фігня, котра не має сенсу, але я відвідувала всі виставки, тож сходила і на цю. Колись я думала, що мистецтво врятує мене від мороку. Наївно. Ми увійшли до якоїсь зали і мусили рухатись навпомацки. Була пітьма. Ми мацали і намацували обличчя одне одного, обличчя чужинців. Я не знала, хто стоїть переді мною, але я хотіла намацати своїми пальцями знайомі обличчя. Я хотіла знати, що переді мною, в темряві, там, де я нічого не бачу — насправді людина, якій я довіряю. Увімкнули світло і ми подивилися одне одному у вічі. Спочатку не було неприємно. І нам сказали: ми, коли боїмося, довіряємо всім, і перше, що робимо, коли розуміємо, що зустріли іншу людську істоту в ситуації, яка є страшною — бажаємо пережити її разом. А потім, потім вмикається все, чого нас навчали: що не треба довіряти чужинцям, що попередній досвід навчив нас відступати або почуватися незручно, коли ми торкаємося когось, кого не знаємо, через кого ми швидко відчули незручність. Я не перевірила, чи це насправді так, мені тепер неприємно. Я і є те обличчя в темряві, чужинець, якому надають бажані обличчя.

Ми блукаємо у цій темряві, всі, повторюємо свій шлях сходами, коридорами, повторюємо слова, шукаємо знайоме. Навіть вирушаючи в абсолютно незвідане, ми шукаємо чогось вже знайомого. Аби лишень цей якір не був фальшивим, не ставте мені фальшивих якорів. Я сама — фальшивий якір. Та що ж може бути гіршим за розбиті надії? Я — фальшивий Орфей, я навіть не спускалася до пекла. Я — судно омани, що сіло на мілину, я — фальшивий капітан і свого, і чужих життів. Свого найбільше. Я загубилася у плаванні. Тепер стою у тихому порту, але не дивлюся, що там у відкритому морі. Я втекла від усього, що мене переслідувало, щоб зараз зрозуміти, що існує і набагато гірша форма загубленості. Я з власної волі не знаю, хто я, з власної волі забуваю слова, імена, обличчя, форми. Дні я не маю права забувати, години також. Я мушу бути в точно визначений час в точно зазначеному місці. Тут, на роботі, ми багато дбаємо про структуру. Погодинний розклад — наше верховне божество. Я точно знаю, де буду в четвер о 14 годині, тільки, можливо, тут, на ліжку номер 76, не буде пана П. Але у четвер о 14 годині я буду біля ліжка номер 76. Ми з колегами і колегинями — єдина константа для цих людей. Єдина структура часу, якої в них немає, якщо вони її взагалі помічають. За якийсь місяць я вперше піду у відпустку. Не знаю, як я житиму без розуміння, де буду в четвер о 14 годині.

Коли я тікала, то не тікала від минулого. Я тікала від майбутнього, бо там його не було. І тепер я тут, у місці, де майбутнє є привілеєм, знову.

Інколи, прийшовши до квартири, я застаю мою співмешканку, яка спілкується зі сином по відеозв`язку. І вони сміються, але я знаю, що вона після цього плаче. А, можливо, і він, цього я не знаю. Вона теж приїхала заради його майбутнього. Колись воно буде, в неї є плани. Я нічого не придумала з того часу, як опинилася тут. Я просто хотіла приїхати. Але приїхати кудись. Я навіть не планувала, що це буде тут.

Зрештою, тут я вже можу будувати плани. У цьому і полягала суть. Дістатися місця, з якого почнеться майбутнє. Однак, схоже на те, що майбутнє поїдає своїх дітей. Ким ми є тоді, коли час для нас зупиняється, або перетворюється на площину, хто ми такі без знань про його плин, хто ми такі, якщо ми не знаємо, ким були раніше? Смерть прийде по пана П. і пані Х., але недостатньо швидко. І доки цього не сталося, я — їхній фальшивий якір. Тому завтра я принесу квіти до кімнати пані Х. Мушу перевірити, чи цього не забороняють правила, бо, якщо це так, скажу, що це приніс хтось із відвідувачів. Завтра сама куплю квіти. Бо в мене вони не ростуть.