У період найінтенсивніших боїв за Бахмут узимку та в березні 2023 року письменник Мирослав Лаюк і фотограф Данило Павлов проживають дні й ночі з українськими піхотинцями й артилеристами, медиками й капеланами, рятувальниками та дітьми у місті й околицях, де тривають артилерійські обстріли та вуличні бої. Результатом тих поїздок є книжка репортажів та есеїв про побут війни, про те, чому військові роблять манікюр і як зʼявляються позивні, про непоправні втрати, історію Бахмута та феномен пам’яті й забуття. Ця книжка складається з двох частин. Тут є історія про зенітника, який щойно збив російський винищувач; батька й синів, які воюють пліч-о-пліч; вагнерівця, який любить Набокова. Про це йдеться в репортажах, що складають першу частини книжки. У частині другій, есеях — рефлексії про історію міста і культурну спадкоємність, неможливість напівтонів тут-і-тепер.

Чи думала коли-небудь колишня вчителька української мови 72-річна Віра Тиха, що на заході власного, хай і не простого, але ж цілком щасливого життя вона опиниться у Будинку для літніх людей? Звісно, ні. Ще менше вона могла собі уявити, що туди її привезе єдиний і такий коханий син. Але пані Віра переконана: вона тут точно ненадовго. Просто надворі літо 2022 року – війна, її син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуювалися закордон, село на Київщині, в якому вони мешкають, оговтується після воєнних дій та окупації. А їй з хворим серцем, щоби син не хвилювався, може, й дійсно краще перебути поки тут, подалі від лінії фронту, у відносно безпечному маленькому селі, де війна хіба що по телевізору, у компанії, так би мовити, однолітків. Хай цим одноліткам і далеко за сімдесят. Але замість комунікабельних стареньких Віра Тиха потрапляє у світ зранених, колючих, саркастичних стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя закочуються за небесний життєкрай. «Там, де заходить сонце» – це тепла і щемка оповідь про життя на його заході. Роман, що підіймає важливі і болісні теми крізь історії людей і їхні стосунки, в першу чергу, з власними дітьми. Текст терапевтичної дії, яка так потрібна усім нам у ці непрості часи. Або, як каже сама авторка, книга-пластир на зранене серце.

Као што је истакнуто у њеном поднаслову, књига Сваштоловац садржи приче о 44 необична предмета из близине и даљине. Радознали и разнолик избор, тематски распоређен, обухвата изненађујућа открића из целог света: чизме из Бутана, плочице из Барселоне по дизајну Гаудија, чаше за вино из Баскије, брош у облику срца из Сарајева, еспадриле са Пиринеја, скарабеји из старог Египта, канту за отпатке из Њујорка, комад наранџасте тканине са „Плутајућих пристаништа“ у језеру Изео, словеначког змаја, мапу Источног Берлина и још много тога. Причајући приче о конкретним предметима, Екатерина Петрова заправо говори и о местима из којих потичу – Дрвенграду и Катмандуу, Љубљани и Луизијани, Белведеру и Билбау, Селчуку и Централ парку – а истовремено их ставља у шири лингвистички, културни, историјски, антрополошки или географски контекст. Инвентивна мешавина путописа, есеја и кратких прича, текстови су пажљиво истражени и зачињени занимљивим чињеницама, али преломљени кроз субјективни поглед ауторке, као и кроз њену личну биографију као путника, преводиоца и сваштоловца. Уметнички трансформисан естетским оком Љубе Халеве, једне од најистакнутијих савремених бугарских илустратора, изглед књиге на диван и духовит начин хвата дух и расположење прича. На тај начин и сама књига постаје леп, пријатан и радостан предмет – за читање и читање, за поседовање и за поклон.

«І якщо всі забудуть» — це історія про ідентичність, чужість і нерозуміння, перший роман Сельми Скендерович, лауреатки фестивалю молодої літератури “Urška Festival” 2020. «І якщо всі забудуть» — це роман дорослішання та пошуку ідентичності, який продовжує питання, що їх авторка ставила в дебютній збірці короткої прози «Чому мовчиш, Єво?». Першоосібна інтимна розповідь молодої студентки про історію класового сорому, наслідків сімейного насильства, досвіду відчуження та проблем з ідентичністю. Як жити, коли ти чужий і «тут», і «вдома»?

Навіть коли здається, що час застигає, а земля зупиняється, приходить зима. Сіріє небо, шелестять висохлі трави, мерехтять гірлянди під гул генераторів — більше для світла, ніж для свята. Люди живуть війну як уміють, роблять свій вибір, як можуть: відпустити чи хай там що, аби свої були цілі? Чи стане серця для любові у темну добу? У засніжених очеретах Дніпра, на спустілих вулицях, що стікаються з пагорбів до траси, у темних хатах, де поріг обсипають маком від нечисті, а душі померлих приходять за Різдвяні столи, Яна переступає через дірку в паркані і вплутується у дилеми, де немає ані правильних запитань, ані відповідей, але є Максим, непевність, любов і вівці.

Ця книга короткої прози — свідчення солдата про досвід великої війни. Віра на фронті, братерство між військовими, страх і надія, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади, але текст може стати психотерапією не лише для нього, а й для читачів. Автор говорить про себе, переповідає реальність та сни, але передовсім фіксує життя на межі. Розповідає про людей великої Любові, на яких все й тримається. Тут обʼявляється Господь Окопний, починається Найновіший Завіт, стає опорою українська культура в рюкзаку, а визнані метри воєнної літератури не витримують випробування реальністю. Їм про нас, українців, нічого не відомо. Про себе можемо говорити тільки ми, бо на Східному фронті все змінилось. І Артур Дронь говорить про це відверто і прямо. Як говорять ті, які були на межі. І повернулися.