Сизиф блуждае из ада с празна инвалидна количка и не знае какво точно търси там, освен че трябва да вземе дъщеря си, която е с множество проблеми в развитието, от дневния център. Мисия, в която тя всеки път се проваля, след което, разочарована, се връща в занемарения си апартамент на приземния етаж в странен жилищен комплекс. Когато хазяйката ѝ, сякаш от нищото, завързва разговор с нея, спомените ѝ внезапно започват да се възвръщат. „Дни като странни симптоми” е битка с унинието, експедиция до границите на майчинството, на надеждата и отчаянието, на живота и смъртта. Роман, който те уцелва като убиец от засада, жегва и сърцето, и ума, стреля безкомпромисно точно. — в-к „НРК” „Дни като странни симптоми” е многопластов роман с препратки към философията и гръцката митология. Безмилостната фрагментарна форма и невинаги лекият стил, избрани от Леонике Барвалт, свидетелстват за кураж и оригиналност. Читателят, който ще се осмели да се впусне в разказа за тази на пръв поглед затворена в себе си майка, ще бъде дълбоко трогнат от този изключителен роман. — Лаудацио на журито на Литературната награда на банка БН

„Nu vreau să spun prea multe, dar eu zic că totul a început s-o ia la vale cu Tom Keller atunci când unchii ăia doi ai lui l-au luat noaptea în pădure și l-au pus să facă lucruri pe care un copil de nouă ani n-ar trebui să le facă.” Așa începe Animalele, romanul de debut al lui Gijs Wilbrink. Acțiunea se desfășoară în provincia neerlandeză Achterhoek, printre motociclete, braconieri, crescătorii de nurci și afaceri clandestine. În această zonă mistică limitrofă, plină de secrete, crește Tom Keller, mezinul celei mai cunoscute familii din regiune, binecuvântat cu un talent divin pentru motocross. Când, ani mai târziu, dispare brusc, fiica sa răzvrătită se întoarce în satul lui natal ca să-l caute, ceea ce duce la o reuniune de familie dramatică. „De la prima frază autorul te aruncă imediat în lumea sa cu o alură care rivalizează cu frazele de început ale romanelor lui Gabriel Garcia Márquez. Un roman impresionant. Intimidant de bun.” - de Volkskrant „În romanul răsunător de debut al lui Gijs Wilbrink, simți cum stau la pândă privirile pătrunzătoare ale vieții rurale. E un roman care te bucură fără niciun dubiu.” - NRC

Osemletni Stern živi v Graustadtu. njegov oče je diplomat, mama pa zadržana umetnica, ki se vedno bolj zapira vase. Čeprav ni izrecno napisano, bralci hitro sprevidijo, da se starša razhajata. Pojavi se teta Ema (sestra očetovega bližnjega prijatelja, mladega in ambicioznega polkovnika), ki skrbi za otroka med očetovim službenim potovanjem v tujino. Obljubil je, da se bo vrnil za Sternov rojstni dan tik pred božičem, vendar kmalu se izkaže, da bo težko izpolnil obljubo, saj se je politična situacija v državi spremenila. Graustadt močno spominja na Sofijo, kljub temu pa je lahko katerokoli drugo srednje- ali vzhodnoevropsko glavno mesto. Neznan ostaja tudi dogajalni čas – po pripovedi so razpršeni razni znaki, ki spominjajo na 30., 40., konec 80. let ali celo sedanjost, kar ustvarja občutek déjà vu in deja vécu, kot bi se zgodovina ponavljala s spomini in travmami. V romanu se prepletajo pripovedne in dogajalne niti ter aluzije na teme, kot so populizem, paravojaške skrajno desničarske organizacije in škodljive posledice družbenih omrežij. Pripoved se začne z nekaj navidezno nepovezanimi dogodki v Graustadtu. Iz tovarn na različnih koncih mesta začne izginjati obutev, z zračno ladjo prispe skrivnostni aristokrat z visokoletečimi vizijami. Leteča rezidenca preži nad mestom in vznemirja prebivalce. Baron ima za hrbtom načrt, ki bo razkrit mnogo kasneje – ukrasti sanje prebivalcem Graustadta. »Prvi roman bolgarskega pisatelja je prava literarna senzacija med zgodbo o odraščanju in politično izmišljijo.« Libération, Francija »Veselo-mrakobno-sladko-grenko vračanje v otroštvo nekega odraslega.« Kristin Dimitrova, pisateljica, Literaturen vestnik »Poletje v Burlandiji je težko žanrovsko označiti, saj vsebuje elemente fantastike, zgodovinskega romana, pravljice, pustolovske pripovedke z demonskimi silami. Prav možnost pobega, osebno svetlo obzorje, dela knjigo Milanova tako nežno in berljivo. Čeprav se dogajanje odvija pod zatiralsko senco zračne ladje, ki lebdi nad mestom, v njem ni nič grozljivega ali brezupnega. Gre za iskriv roman o igri z zlom.« Julija Rone, Toes

Навіть коли здається, що час застигає, а земля зупиняється, приходить зима. Сіріє небо, шелестять висохлі трави, мерехтять гірлянди під гул генераторів — більше для світла, ніж для свята. Люди живуть війну як уміють, роблять свій вибір, як можуть: відпустити чи хай там що, аби свої були цілі? Чи стане серця для любові у темну добу? У засніжених очеретах Дніпра, на спустілих вулицях, що стікаються з пагорбів до траси, у темних хатах, де поріг обсипають маком від нечисті, а душі померлих приходять за Різдвяні столи, Яна переступає через дірку в паркані і вплутується у дилеми, де немає ані правильних запитань, ані відповідей, але є Максим, непевність, любов і вівці.

Een lyrische roman over de geboorte van een moeder, zwervende zielen en de ziel van het zwerven, geschreven met de stuwende kracht van een wereldrivier. Terwijl een donkere schaduw over de weerkaarten van Midden-Europa glijdt, reist een vrouw in een busje langs de oevers van de Donau, van de bron in het Zwarte Woud tot de monding in de Zwarte Zee. Welke stemmen stijgen op uit de rivier? Archeologische opgravingen en eeuwenoude verhalen, confronterende vragen en dromen, lichamelijke transformaties en vergeten vrouwen geven richting aan de mentale reis van een jonge schrijfster die moeder wordt.

Ця книга короткої прози — свідчення солдата про досвід великої війни. Віра на фронті, братерство між військовими, страх і надія, смерть і Любов. Автор пропрацьовує власні травматичні спогади, але текст може стати психотерапією не лише для нього, а й для читачів. Автор говорить про себе, переповідає реальність та сни, але передовсім фіксує життя на межі. Розповідає про людей великої Любові, на яких все й тримається. Тут обʼявляється Господь Окопний, починається Найновіший Завіт, стає опорою українська культура в рюкзаку, а визнані метри воєнної літератури не витримують випробування реальністю. Їм про нас, українців, нічого не відомо. Про себе можемо говорити тільки ми, бо на Східному фронті все змінилось. І Артур Дронь говорить про це відверто і прямо. Як говорять ті, які були на межі. І повернулися.

„U ruci držite roman koji obiluje licima koja su delimično nestala, delimično (ne)stvarna, na marginama istinitosti. U hostelu Preko granice moguće je veđto spojeno i ujedinjeno sa nemogućim, ipak sve je izuzetno životno i materijalno, neknjiško. Lekićeva jezička izbrušenost i detaljistički pristup rubnim emocionalnim stanjima navodi preko granice očekivanja.“