In Se gli animali una donna cerca di capire cosa le è accaduto dopo la nascita del primo figlio, un’esperienza così buia che la fa scontrare con la lingua e il significato delle parole. Il regno animale, miti antichi, foto, mail e persino liste della spesa stilate durante la gravidanza: è in loro che la donna cerca un appiglio. Come si diventa, anche tempo dopo aver messo al mondo il proprio figlio, comunque madri? E come si riuniscono i cocci di un essere umano, dopo che è andato in frantumi?

«Toda buena Barbie» es una novela sobre Vanja, una millennial que está a punto de cumplir treinta años y se da cuenta de que nada en su vida es como pensaba que sería. No se ha convertido en una artista famosa, sino que es guionista de telenovelas baratas, no tiene hijos, está soltera, sufre de ansiedad extrema y sus relaciones con su familia no son las mejores. Cuando su exnovia aparece en su puerta con un bebé, Vanja, a pesar de que Svetlana le rompió el corazón, la deja quedarse un tiempo. Esto la lleva a replantearse su vida. Dividida entre su deseo de hacer lo que le gusta y la necesidad de sobrevivir en el Belgrado actual, Vanja se da cuenta de que debe cambiar algo. De forma impulsiva, deja la telenovela que está escribiendo y, al mismo tiempo, su casero la desaloja de su piso para que se mude una pareja rusa que puede pagar un alquiler mucho más alto. Svetlana se marcha, abandonándola de nuevo, y Vanja se queda sola, sintiéndose de repente como la niña que era, incapaz de valerse por sí misma. Mientras hace las maletas, se derrama accidentalmente agua hirviendo sobre la pierna, provocándole una grave quemadura. Y entonces se pregunta: ¿fue realmente un accidente? Sin saber qué hacer, Vanja vuelve a vivir con su madre, en un pequeño pueblo a las afueras de Belgrado, donde todo aquello de lo que huyó la está esperando.

Жилищен квартал с панелни блокове в провинциален град през 90-те години на миналия век. Бинту расте в семейство, в което цари отчуждението. Баща ѝ е конгоанец, религиозен до фанатизъм и неуспял писател, който не може да си намери работа и прекарва дните си в писане на мемоари. Загубата на илюзии е съпроводена с нарастващата му алкохолна зависимост и прояви на домашно насилие. Въпреки всичко Бинту обожава баща си и се опитва да му помогне. Когато става ясно, че спасение няма, тя прекъсва всякакви контакти с него. Тридесет години по-късно Бинту се оказва в подобна ситуация. Разведена и отчуждена от сина си, тя все още живее в стария квартал с високите жилищни блокове, които сега изглеждат още по-западнали, и се бори със своите зависимости. Учителската заплата ѝ осигурява известна стабилност, докато един ден в училище тя губи контрол и е принудена да се изправи срещу травмите от детството си. „Тули Салуму е обрисувала главната героиня Бинту с дълбоко психологическо проникновение, присъщо само на опитните романисти. Със съвкупност от въздействащи детайли тя създава реалистичен и затрогващ портрет на Бинту, баща ѝ Юма и майка ѝ Кристел. Без съмнение един впечатляващ дебют.“ — De Standaard **** „С обезоръжаваща откровеност и неподправен реализъм Тули Салуму разказва какво е да израснеш като цветнокожо момиче в среда, в която цветът на кожата все още е определящ фактор. Романът ѝ е силен дебют, посветен на проявите на расизма в ежедневието ни.“ — Het Nieuwsblad ****

“Sve dobre barbike” je roman o Vanji, milenijalki koja puni trideset godina i shvata da u njenom životu ništa nije kako je mislila da će biti. Nije postala poznata umetnica, već je scenaristkinja jeftinih sapunica, nema decu, nije u ljubavnoj vezi, anksiozna je preko svake mere i odnosi sa članovima porodice joj nisu baš najbolji. Kada joj se na vratima stana pojavi bivša devojka sa bebom, Vanja je uprkos činjenici da joj je Svetlana slomila srce, pušta da ostane kod nje neko vreme. To je navede da preispita svoj život. Rastrzana između želje da radi ono što voli i uspe da preživi u Beogradu danas, Vanja shvata da mora nešto da promeni. Ishitreno daje otkaz na sapunici koju piše, a istovremeno je gazda izbacuje iz stana da bi uselio bračni par iz Rusije od koga može da dobije mnogo veću kiriju. Svetlana odlazi, iznova je napušta, a Vanja ostaje sama i odjednom se oseća kao da je iznova devojčica koja ne može da se brine o sebi. Dok pakuje stvari, slučajno prospe ključalu vodu po svojoj nozi i napravi ozbiljnu opekotinu. A onda se zapita - da li je zaista bilo slučajno? Ne znajući šta da radi, Vanja se vraća da živi kod majke, u mali grad nadomak Beograda, a tamo je čeka sve ono od čega je pobegla.

Чи думала коли-небудь колишня вчителька української мови 72-річна Віра Тиха, що на заході власного, хай і не простого, але ж цілком щасливого життя вона опиниться у Будинку для літніх людей? Звісно, ні. Ще менше вона могла собі уявити, що туди її привезе єдиний і такий коханий син. Але пані Віра переконана: вона тут точно ненадовго. Просто надворі літо 2022 року – війна, її син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуювалися закордон, село на Київщині, в якому вони мешкають, оговтується після воєнних дій та окупації. А їй з хворим серцем, щоби син не хвилювався, може, й дійсно краще перебути поки тут, подалі від лінії фронту, у відносно безпечному маленькому селі, де війна хіба що по телевізору, у компанії, так би мовити, однолітків. Хай цим одноліткам і далеко за сімдесят. Але замість комунікабельних стареньких Віра Тиха потрапляє у світ зранених, колючих, саркастичних стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя закочуються за небесний життєкрай. «Там, де заходить сонце» – це тепла і щемка оповідь про життя на його заході. Роман, що підіймає важливі і болісні теми крізь історії людей і їхні стосунки, в першу чергу, з власними дітьми. Текст терапевтичної дії, яка так потрібна усім нам у ці непрості часи. Або, як каже сама авторка, книга-пластир на зранене серце.

Sono già passati diversi anni da quando Luke ed Ellie hanno messo piede per la prima volta sul suolo del Pianeta Rosso. Piantando visciole su Marte, gli unici alberi che finora riescono a sopravvivere su questo pianeta desolato, padre e figlia intraprendono un’emozionante ricerca tra i segreti sepolti negli strati di polvere rossastra. Alberi carichi di frutti rosso scuro crescono sotto le volte di tutte le serre specializzate, tranne che in una, l’Area 24. Mentre l’interno delle loro tute spaziali si riempie sempre più di solitudine, paura, incomprensione e tristezza, gli eventi tragici del passato continuano a gravare su di loro come la cupa foschia di Marte. Nonostante si costringano a non pensare alla casa che hanno lasciato temporaneamente, sprazzi del loro passato li riconducono verso piccoli dettagli e ricordi che hanno plasmato le loro vite. Perché è importante il modo in cui Ellie mangia le visciole o quale albero Luke ha piantato da bambino? La vecchia proprietà, il frutteto, il lago vicino, la fiera di paese ormai silenziosa e la rete di canali e boschetti intrecciati possono forse rappresentare lo scheletro e il sistema vitale di una famiglia? Nel suo romanzo d’esordio, Boris Džinić intreccia abilmente passato e presente dei suoi protagonisti, offrendoci una storia toccante sul potere dei ricordi, sull’amore, sul dolore, sulla sofferenza e sui legami indissolubili tra le persone. Area 24 ci ricorda che anche nel luogo più oscuro è possibile conservare la gioia di vivere e la speranza che valga la pena tornare a ciò che ci aspetta.

Estamos en los años setenta y William «Mole Man» Lyttle halla en un túnel excavado bajo su casa una frase que influirá de manera irreversible en el curso del mundo: «Nuestras vidas han dejado de parecernos historias». La protagonista de esta novela autoficcional es Emma, una joven de treinta y tres años que intenta comprender sus raíces checas, aceptar la muerte de su madre y encontrar respuestas a las preguntas en torno a la desaparición de su novia. La historia no fluye a su alrededor; al contrario, se acumula y se fragmenta. Entre los restos del desastre, el nivel del agua se eleva de forma catastrófica y los incendios se vuelven cada vez más potentes. Emma avanza entre ellos en un intento por alejarse de un amor en el que se gana y se pierde a la vez. Al final de su relato, podemos llegar juntos o cada cual por su lado, pero la historia permanece. Igual que la pregunta de si la narración puede ayudar al ser humano superar los acontecimientos trágicos.

«Рисочка і галочка» — це роман про Мію та її родину, яка після здобуття Словенією незалежності потрапила у списки так званих «викреслених». Ця справа стала однією із найтемніших епізодів новітньої історії Словенії: у 1992 році понад 25 000 осіб — переважно мешканців інших югославських республік — були незаконно видалені з реєстру громадян. Вони за одну ніч втратили свій правовий статус, особисті документи та основні права, ставши невидимими у власній державі. Роман порушує тишу навколо травми, про яку не говорять ані в родині, ані в суспільстві. Історія Мії є інтимним поглядом на інший, менш величний бік словенської незалежності та розпаду Югославії. За допомогою тонкого гумору та делікатної оповіді авторка показує, як суспільні та політичні зміни віддзеркалюються в повсякденному житті окремої людини. У цьому романі словенська література вперше осмислює явище «викреслення» крізь дитячу перспективу — очима дівчинки, яка спершу не розуміє значення громадянства, кордонів та ідентичності, але в процесі дорослішання дедалі глибше усвідомлює, чому так важливо мати «достатньо рисочок» у кінцевій літері свого прізвища. Попри складну тему і її болісне відлуння майже у кожному реченні, дебютний роман Тіни Перич все ж не є досвідом гіркого читанням. Бюрократичний акт, який у дитячому світі головної героїні отримав особливу назву — «проблема з паперами» — не лише видалив батька Мії з реєстру громадян, позбавив його можливості працевлаштування та всіх прав, а й, по суті, стер його з її життя. На щастя, не назавжди. Міліца Антич Ґабер

În Precum animalele, o femeie analizează ce i s-a întâmplat după nașterea primului copil – o experiență atât de sumbră, încât femeia se revoltă împotriva limbajului și a semnificației. Își caută alinarea în lumea animalelor, mituri antice, fotografii, e-mailuri, chiar și în listele de cumpărături din timpul sarcinii. Cum devii mamă la mult timp după ce ai dat naștere copilului tău? Și cum lipești la loc crâmpeiele unei persoane, după ce s-a năruit? „O poveste tulburătoare, care îl pune pe gânduri pe cititor. O splendidă deznădejde.” – NRC Handelsblad ***** „Lieselot Mariën debutează cu un roman foarte puternic și crud despre maternitate. Precum animalele e atât raportul unei căutări existențiale, cât și o operă sclipitoare a limbajului.” – De Tijd

Mia je stara 27 let in vsak dan gleda najslabše na svetu: dela kot moderatorka vsebin in mora cenzurirati najnasilnejše posnetke, ki krožijo po spletu. Odkar je njen bivši fant Ruben umrl, ko ga je v banji stresla elektrika, živi v začaranem krogu nihilizma in očitkov, otopela zaradi službe in zdravil, samo občasno pa jo poživi prijateljstvo z Dennisom in Miriam. Preteklost z Rubenom je arhiv krutih spominov, kakršne so tudi podobe, ki jih mora odstraniti s spleta, a jih ne more izbrisati iz spomina: čustveno izsiljevanje, ko jo obtožuje, da ga požira kot bogomolka, in strah pred tem, da bi ga zapustila. Ko pa naleti na posnetek Sofie, dekleta, ki ji je podobno in ki se vrže z mosta, se Mia zdrzne in poda po njenih stopinjah: sreča njenega fanta Lapa, obetavnega glasbenika, in prijateljico Margot, spremljevalko in plesalko v nočnem klubu, in obema se pusti zapeljati v vrtincu ogledal. Vse dokler se Mia, z Miriam in Margot, ne odloči za alternativo, za sestrski pakt izven okvirjev, ki bo uspel zlomiti lupino njene bolečine. Bogomolka opisuje pot mlade ženske, ki se zoperstavlja izgubi in samoti ter se upira podedovanemu občutku ženske krivde, da bi se pognala naprej, proti svetlobi prihodnje različice sebe.

Y si todos lo olvidan, una historia sobre la identidad, lo extranjero y la incomprensión, es la primera novela firmada por Selma Skenderović, ganadora del Festival de Literatura Joven Urška 2020. Y si todos lo olvidan es una novela sobre el paso a la vida adulta y la búsqueda de identidad que continúa con las cuestiones que la autora ya planteó en su debut literario, el relato Zakaj molčiš, Hava? La narración de una universitaria, íntima y en primera persona, es una historia sobre la vergüenza de clase, las consecuencias de la violencia doméstica, ser extranjero y los problemas identitarios. ¿Cómo vivir cuando eres extranjero tanto «aquí» como en «casa»? Zina es una hija de inmigrantes de Kosovo que decide estudiar. Al mudarse de una pequeña localidad eslovena a Liubliana, a una residencia de estudiantes, busca su camino entre unos mundos que la determinan. Así, dos mundos son para ella este aquí, en Eslovenia, y aquel en Kosovo, al igual que hay dos mundos entre ella y sus padres e igualmente dos entre ella y los suyos (los inmigrantes de otras partes) y los eslovenos y dos en ella misma. ¿Dividirse, aislarse, sentirse identificada, acercarse, fundirse o separarse? Pero con quién, frente a quién o de quién, cuando a fin de cuentas todos somos personas. Zina es una aguda observadora de su entorno, de sus padres y de sí misma. Reflexiona sobre quién es. Desea encontrar su sitio, un mundo en el que haya más abrazos, sin violencia. Cuantos menos patrones patriarcales transfiera a su vida cada vez más independiente, mejor será. Es más que consciente de ello. Y también de que eres tú mismo quien traza tu camino en la vida. Al menos desde que te rebelas ante las manipulaciones y los golpes que, y en algunos lugares aún es así, se tienen por una educación apropiada. Con sus inteligentes reflexiones y el sentido que le da a los acontecimientos de su vida y la vida de sus familiares de Kosovo, Zina explica las diferencias entre unas personas que están separadas por «solo» 700 kilómetros o solo por unos centímetros en su propia familia.

Ha ventiquattro anni, è per metà napoletano e per metà ungherese, ha studiato a Bologna, vorrebbe fare il regista ed è ancora in attesa di trovare la sua strada: è questo l’identikit di partenza del protagonista di La faccio breve, il brillante esordio di Davide Di Lorenzo. Si chiama Davide, proprio come l’autore del romanzo, e lo incontriamo per la prima volta a Budapest, città in cui è nata e cresciuta sua madre. Si è lasciato alle spalle l’Italia, gli amici, la famiglia, e nonostante la vita all’estero non gli risparmi avventure grottesche la sua quotidianità è sonnolenta e girovaga. Una trasferta a Berlino non cambierà le cose, che inizieranno invece a movimentarsi solo con l’ammissione a una scuola di cinema e il trasferimento a Roma. Il Pigneto, le nottate a ballare (e i conseguenti rocamboleschi rientri), la stanchezza e i nuovi incontri contribuiranno a risvegliare Davide, intento ad arrovellarsi su un mistero: la comparsa insensata, ma sempre più frequente, di un uovo rotto sul pianerottolo. Davide Di Lorenzo riesce a raccontare con fedeltà ironica la vita quotidiana di un ragazzo sulla soglia dell’età adulta, tanto nella sua dimensione domestica e malinconica quanto nelle infinite serate romane, o nelle feste alcoliche in giro per l’Europa. La faccio breve è un romanzo scanzonato e commovente, che conserva tutto il ritmo sgangherato e la freschezza dei vent’anni.

Questa storia è una ragnatela di fili spezzati: se si riesce ad afferrarne uno, il resto scivola via. È la storia di un'inquietante serie di morti nel mondo del porno tra Roma, Milano e Torino, ma è anche la storia dell'indagine condotta dall'ispettore capo Vittoria De Feo. È la storia di come una coppia di ventenni, Bet e Teo, sia finita su quella stessa pista in cerca di un colpo per rilanciare il proprio blog, ed è la storia del tentativo di un giornalista di gossip di fare lo scoop della vita. Attorno alle loro complicate ricerche si muove un coro surreale di personaggi grotteschi: chirurghi che si arricchiscono commerciando sex toy modellati sull'anatomia delle pornostar morte, avvocati luciferini che tengono i tirocinanti al guinzaglio, analisti forensi che tentano di sfondare come youtuber, ex attori di programmi per bambini caduti in disgrazia, psichiatri che si travestono da avocado durante le sedute, influencer verbose strafatte di cocaina, untuosi manager di attrici hard. Il tutto accompagnato e condito da droghe sintetiche e contratti di sottomissione, mani mozzate e crostate al limone, conigli domestici e programmi trash, magazzini Ikea e set pornografici. Dietro la detection più pura si dipanano coniugazioni di una pornografia dell’essere per la quale, oramai, non esiste più nulla di osceno.